Чи можуть поля Африки нагодувати світ

Вона навіть не бачила, коли приїхав той великий трактор. Спочатку він переорав її банани. Тоді кукурудзу. Далі — боби, солодку картоплю, касаву. За кілька хвилин гуркоту й куряви зникла машамба біля міста Шай-Шай в Мозамбіку, півгектара поля, яке багато років годувало Флору Шіріме та її 5 дітей. Новий власник, китайська корпорація, створює тут на 20 тис гектарів сільськогосподарське підприємство. Брунатно-зелена шахівниця полів уже вкрила широку смугу дельти Лімпопо.

“Зі мною навіть ніхто не говорив, — обурюється 45-річна Шіріме. — Просто одного чудового дня я побачила, як трактор переорює все моє поле. І нікому так і не відшкодували втрату машамби!” Місцеві громадські організації кажуть, що через компанію Wanbao Africa Agricultural Development вже тисячі людей втратили землю і засоби до існування — і все це з благословення уряду Мозамбіку, який традиційно нехтує правами місцевих селян на землю, якщо є можливість отримати великі інвестиції. Ті, кому вдалося влаштуватися на роботу на гігантську ферму, працюють без вихідних і доплати за понаднормовий час. Представник Wanbao заперечив такі заяви і наголосив, що компанія вчить місцевих селян вирощувати рис.

Становище Шіріме навряд чи можна назвати унікальним. Вона — лише один із персонажів нової тенденції світового сільського господарства: дивовижного прагнення перетворити Тропічну Африку, яка завжди чи не найбільше на планеті потерпала від голоду, на нову головну житницю світу. З 2007 року близькі до рекордних ціни на кукурудзу, сою, пшеницю і рис запустили всесвітню земельну лихоманку серед корпоративних інвесторів, які прагнули взяти в оренду або придбати землю в країнах, де вона дешева, з владою можна домовитись, а правами власності часто нехтують. Більшу частину таких земельних угод укладено в Африці — одному з небагатьох регіонів планети, де ще є мільйони гектарів цілинних земель і достатні запаси води для зрошення. Тут також найбільший у світі розрив за показниками врожайності: якщо США, Китай і країни єврозони отримують приблизно по 6 тонн зерна (кукурудзи, пшениці або рису) з гектару, то в країнах Тропічної Африки збирають 1 тонну з гектару, тобто десь так збирали селяни за часів Цезаря у врожайний рік. Незважаючи на кілька спроб, “зелена революція” з добривами, зрошенням і високопродуктивним насінням, яка з 1960 по 2000 рік збільшила світове виробництво зернових більш ніж удвічі, так і не принесла успіху в Африці — через незадовільну інфраструктуру, обмежені ринки, слабке управління і громадянські війни, що спустошували постколоніальний континент.

Африканська жінка-фермер 

Багато з цих перешкод зараз зникають. Протягом останнього десятиліття економічне зростання країн Тропічної Африки розігналося до 5% на рік, обійшовши за темпами США і ЄС. Зменшуються державні борги країн, дедалі частіше проводяться мирні вибори. Понад 1/3 мешканців Африки на південь від Сахари мають мобільні телефони і користуються ними для здійснення банківських операцій, ведення дрібного бізнесу або переказу коштів родичам у сільських районах. Після того, як 25 років інвестиції у сільське господарство Африки були практично відсутніми, Світовий банк і країни-донори активізувалися. Континент перетворюється на лабораторію, де випробовують нові методи нарощування виробництва продовольства. Якщо африканські фермери зможуть за рахунок нинішніх технологій підвищити врожайність хоча б до 4 тонн зерна на гектар (тобто у 4 рази, що є непростим завданням), то, як стверджують експерти, то вони не лише забезпечать продовольством себе, а й зможуть працювати на експорт, заробляючи гроші, а також допомагаючи вирішити продовольчу проблему світу.

Звісно, це досить оптимістичний варіант. Таїланд зараз експортує більше сільськогосподарської продукції, ніж усі країни на південь від Сахари загалом, а привид кліматичних змін загрожує і врожаю Африки. Втім, основна проблема є наступною: хто вестиме сільське господарство в Африці у майбутньому? Бідні селяни, такі як Шіріме, які займаються обробкою своїх клаптиків землі і становлять майже 70% робочої сили континенту? Або гігантські корпорації на кшталт Wanbao з промисловими господарствами, створеними за зразком американських ферм з Середнього Заходу?

Гуманітарні групи, що вивчають проблеми голоду у світі і захищають права селян, називають земельні оборудки корпорацій неоколоніалізмом та агроімперіалізмом. Втім, ветерани розбудови сільського господарства стверджують, що масовий вплив приватного капіталу, інфраструктура і технології, які можуть принести такі контракти у бідні сільські райони, стануть рушійною силою такого необхідного розвитку — якщо великі проекти та дрібні фермерські господарства зможуть домовитись.

Якби ви написали листа Господу і попросили у нього найкращих ґрунтів і кліматичних умов для землеробства, то отримали б оце, — каже Міґель Бош, аргентинський агроном з сусіднього корпоративного господарства “Ойо-Ойо”, що займається вирощуванням сої на 10 тис гектарів землі на півночі Мозамбіку. — Тут рай для рільників. Я багато років пропрацював у Бразилії та в Аргентині, але ніде не бачив такого ґрунту”.

Поля Африки 

Родючі землі, різке зростання попиту на соєві боби та рис та уряд, готовий укладати масштабні земельні угоди, поставили цю колишню португальську колонію у центр земельної лихоманки, що охопила весь континент. У 2013 році Мозамбік був на третьому місці за рівнем бідності на планеті. Майже половина дітей віком від 5 років страждає на затримку у розвитку від недоїдання. Недавно відкриті запаси вугілля і природного газу світового значення, а також концесії на розробку надр та вирубування лісів потрохи покращують рівень життя. З'являються масштабні інфраструктурні проекти, більшість з яких фінансуються переважно позиками держав, що прагнуть налагодити добрі відносини з політичними лідерами країни у отримати вигоду.

З 2004 року близько 2,5 млн гектарів віддано в оренду іноземним та вітчизняним інвесторам для лісозаготівлі, виробництва біопалива, вирощування цукрової тростини, тощо. Це близько 7% орних угідь країни та один із найвищих показників у Африці.

Підписати угоду з чиновником міністерства у розкішному готелі в Мапуту — лише половина справи. Набагато важче організувати роботу великого господарства і отримати прибуток в оточенні вороже налаштованих сусідів. Підприємство “Ойо-Ойо”, розташоване у найкращому для вирощування сої регіоні Герю, мало би бути яскравим прикладом нового африканського сільськогосподарського виробництва. Натомість воно стало яскравим прикладом невдачі. У 2009 році місцеві чиновники віддали в оренду майже 10 тис гектарів занедбаної державної ферми португальській компанії зі зв'язками в уряді. Втім, місцеві селяни тут роками вирощували врожай, щоб прогодувати власні родини. Коли прийшли португальські управителі, вони зустрілися з лідерами сільської громади та пообіцяли їм вдвічі більші ділянки землі в іншому місці, а також колу, лікарню і свердловини на воду.

Обіцяного чекають досі. Школу та лікарню так і не збудували, хоча компанія і придбала автомобіль швидкої допомоги, щоб доправляти хворих до лікарні у Герю (дорога займає годину часу). Тільки біля 40 чоловіків змогли влаштуватися на низькооплачувану роботу на підприємстві, а переселили кілька сотень. Декому земля таки дісталася, але дуже далеко від дому, а самі ділянки є зарослими і заболоченими. Одним із таких “щасливців” є Куштодіу Альберту. Він був на току біля межі з “Ойо-Ойо”, серед двох десятків прихожан місцевої римо-католицької церкви, що дерев'яними ціпами молотили снопи сої. Стільки ж жінок перевіювали боби плетеними кошиками. 3 гектари їхньої землі, яка ще належить церкві, лежать поруч із безкраїми полями “Ойо-Ойо”, що тягнуться аж до зелених гір на обрії.

Для нас, дрібних фермерів, вирощена тут соя забезпечить дохід родині. Можна навіть послати дітей до коледжу, щоб вони вивчилися на інженера чи й лікаря, — розповідає Альберту. — Поле для нас — це все. Нема поля — нема життя”.

Переселені селяни, які пережили 16 років війни, бідні — але далеко не безпорадні. Невдовзі після початку оренди “Ойо-Ойо” (що місцевою мовою, до речі, означає “ласкаво просимо”) у господарстві почалися проблеми з реманентом. Імпортні американські трактори John Deere дивним чином ніяк не заводилися. “Не знаю, чому це стається, — з лукавою посмішкою прокоментував місцевий фермер, що працював неподалік. — Мабуть, африканська магія”.

 Трактор

Конфлікт з приводу “Ойо-Ойо” блідне порівняно з тим, що готує майбутнє. У 2009 році мозамбікський уряд підписав угоду з Бразилією та Японією пр створення сільськогосподарського мегапроекту під назвою ProSavana: майже 14 млн гектарів землі на півночі Мозамбіку передано під промислове вирощування соєвих бобів — можливо, найбільша земельна угода в історії. На такий план надихнув японсько-бразильський проект, який перетворив рівнини Бразилії на один з провідних у світі регіонів-експортерів сої, більша частина якої експортується на корм худобі у Європу і Китай. Смугу землі завбільшки з Грецію забудують сучасними фермами (по 10 тим гектарів кожна) під керівництвом бразильських підприємців. У технічних центрах на фермах місцевих фермерів навчатимуть, як підвищити врожайність різних овочів, зокрема касави, сої та інших бобів. Принаймні, таким був задум. Але коли у 2013 році до регіону приїхала група бразильських фермерів, їх очікував неприємний сюрприз.

Вони побачили гарні землі, але скрізь тут були сільські громади, — розповідає Анакліто Сент-Март, співробітник неприбуткової американської організації TechnoServe, який працює з фермерами регіону. — Дійсність дуже відрізнялася від того, про що їм розповідали в Бразилії”. Фахівці, які досконало вивчили карти району, кажуть: переважно земля тут уже віддана в оренду гірничим або лісозаготівельним підприємствам, належить до природоохоронної зони, або її вже обробляють місцеві фермери. Тільки близько 950 тис гектарів поки що не використовуються — і це найменш придатні для сільського господарства землі.

І хто, по-вашому, виграє в ситуації з проектом ProSavana? — запитує Девлін Куйєк з неприбуткової організації GRAIN, яка вперше привернула увагу світової громадськості до корпоративних інвестицій у сільськогосподарські угіддя. — Зараз землю обробляють дрібні фермери і все ж уряд передає її в руки корпорацій. Я переконаний, що є компанії з добрими намірами. Але й вони наживаються на низькій зарплатні та низьких цінах на землю. Промислове сільгоспвиробництво просто призведе до ще більшої експлуатації”.

За правильного підходу дрібні господарства можуть бути дуже продуктивними, каже Куйєк і наводить приклад селян, які вирощують рис у В'єтнамі, або дрібні молочні ферми в Кенії, що забезпечують країну молоком на 70%. Просто забезпечивши жінкам (а вони становлять більше частину фермерів Африки) такий самий доступ до землі, кредитів та добрив, як чоловікам, можна підняти виробництво продовольства на 30%. Втім, уряд Мозамбіку не погоджується з цим. Хоча за останні кілька років дрібні господарства і почали виробляти більше харчів, 37% населення недоїдає, а південь країни потерпає від посух та повеней. Попри багаті мінеральні ресурси, Мозамбік залишається однією з найголодніших країн у світі. На думку уряду, вирішити дану проблему допоможуть великі господарства.

 Жінка з дитиною працює на полі

Я вважаю ProSavana і долину Замбезі житницею країни, — каже Раймунду Матуле, директор національного управління економіки при міністерстві сільського господарства. — Я не бачу тут у майбутньому таких гігантських ферм, як у Бразилії, а швидше середні господарства по 3-10 гектарів. Бразильці мають знання, технології та обладнання, які ми можемо запозичити і передати невеликим фермам. Якщо ProSavana не посприяє продовольчій безпеці, то втратить підтримку держави”.

Через кілька кілометрів вибоїстої ґрунтової дороги від “Ойо-Ойо” красується соєва ферма вчителя-пенсіонера — приклад успішного середнього шляху. Арманду Афонсу Катшава почав вирощувати овочі у вільний час на невеличкому городі, а за кілька років прикупив майже 26 гектарів землі. Зараз він вирощує соєві боби за контрактом із новою компанією, яка називається African Century Agricultureі забезпечує його насінням та механізованим прополюванням. За це він продає свій врожай компанії за договірною ціною, віднімаючи вартість наданих послуг. Наразі така домовленість є вигідною для обох сторін.

На мою думку, секрет успіху — середні господарства, — каже Катшава. — Великі ферми займають надто багато території, і людям ніде жити. Якби кожен мав 5 гектарів сої, цього було б достатньо, щоб заробляти й не втратити землю”. Такі контракти, як й нього, виявилися досить успішними і для розведення птиці, і для вирощування цінних культур на кшталт тютюну, і навіть органічної кукурудзи молочно-воскової стиглості, яку експортують до Європи. Наразі мозамбікські фермери починають вирощувати кормову сою — у країні стрімко розвивається птахівництво.

Рейчел Гроббелаар — висока та міцна зімбабвійка, яка покинула добре оплачувану роботу у фінансовому центрі Лондона, щоб керувати компанією African Century. Компанія уклала угоди про вирощування продукції з понад 900 дрібними та середніми фермерами, що обробляють майже 1 тис гектарів землі. Кожного з них 7 разів за сезон відвідує консультант компанії, щоб навчити основ раціонального сільського господарства і застосування недорогої обробки насіння (замість дорогих добрив) для збільшення врожайності.

Кукурудза 

Учора я була в одного з наших дрібних фермерів там на горі — він зібрав 2,4 тонни з гектара, — розповідає Гроббелаар про торішній врожай (це більш ніж в 2 рази перевищує середню врожайність). — Він не міг повірити, що це правда. Він отримав 37 тис метикалів (близько $1200) прибутку. Це багато. Я гаряче підтримую контрактну модель в Африці. Комерційні ферми можуть створювати робочі місця, але забирають у людей землю і зазвичай виплачують мінімальну зарплатню. Вірю. Що так, як ми робимо, нам вдасться збільшити виробництво”.

Однак, із правильним менеджментом великі господарства теж можуть приносити користь місцевому населенню. 14 років тому Дріз Гаус, колишній хірург із Замбії, засадив 12 гектарів на збанкрутілій цитрусовій фермі біля Мапуту бананами. З часом його бізнес розвинувся. Тепер він називає його “Бананоландія”. Господарство на 1400 гектарах є найбільшою банановою фермою в Мозамбіку і одним з головних у країні працедавців, де протягом року постійно працюють 2800 робітників. За цей час фірма Гауса допомогла перетворити Мозамбік з імпортера бананів на експортера. З розширенням ферми Гаус прокладав дороги, збудував школу і лікарню, копав криниці та проклав 55 км ліній електропередачі, які постачають електрику не лише його зрошувальній системі, а й навколишнім селам, де живуть його працівники. Робітники на найбільш низькооплачуваних посадах у нього отримують на 10% більшу зарплатню за мінімальну, а трактористи і управителі плантацій заробляють у 2 рази більше.

Гаус вважає доцільним поєднання великих і менших господарств, коли дрібні фермери вирощують худобу та обробляють свої наділи, щоб їсти вирощене власноруч, а великі підприємства забезпечують дороги, електроенергію та інфраструктуру, якої не дає держава. Великі ферми створюють певну кількість робочих місць, решта населення шукає інших способів прожити. Секрет довіри до корпорацій з боку місцевих громадян є дуже простим, каже Гаус: дотримуватися свого слова.

“Я провів електрику до цього села, — каже Гаус. — Мене ніколи не просили цього робити, і це взагалі не моя справа. Але настає такий момент (якщо не дуже впадати в філософію), коли хочеться зробити цей світ трішечки кращим, правда ж? Адже не може все крутитися лише навколо грошей”.

 Чоловік поливає рослини

Не варто однак забувати, що саме гроші — а не висока ідея нагодувати людство — лежать в основі земельної лихоманки в Африці. Недавня конференція для аграрних інвесторів у Нью-Йорку зібрала близько 800 провідних фінансових компаній з усього світу, що мають у своєму розпорядженні майже 3 трильйони доларів інвестицій. Серед них гігантські пенсійні фонди, страхові компанії, хеджеві фонди, приватні акціонерні фонди і суверенні фонди, які зараз близько 5% своїх сукупних активів виділили на інвестиції у сільське господарство. За наступне десятиріччя ця частка має збільшитись утричі. Таке масове вливання приватного капіталу, технологій та інфраструктури — саме те, що потрібно світовому аграрному сектору, на думку експертів Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН. Відповідно до їх оцінок, відтепер потрібно буде інвестувати у сільське господарство країн, що розвиваються, по $83 млрд на рік, щоб прогодувати до 2050 року ще 2 млрд населення.

Втім, до деякі селяни ніколи і не чули про проект ProSavana. 35-річний фермер Кошта Ернешту і його дружина Сесілія Луїш намагаються прогодувати свою родину з 1 гектару кукурудзи, а також підробляють продажем бамбукових жердин для покрівель. Вони мають 5 дітей віком від 6 місяців до 11 років. Найстарша — сором'язлива Ешвальта — подрібнює кукурудзу дерев'яним товкачем, ледь не більшим за неї, точно так, як це робила її мати, баба і прабаба. Помітно, що діти і батьки страждають від недоїдання.

Є і інші селяни, становище яких чітко характеризує поношений одяг, роздуті животи та вбогі хатинки. Вони без вагань проміняють свої маленькі господарства на роботу на великій фермі.

Я молюся, щоб це сталося, — каже найстарший з чоловіків. — Бо мені справді потрібна робота”. 

Майбутнє покаже, чи працюватимуть селяни Мозамбіку на великих промислових фермах, як в американському штаті Айова, чи на дрібних, але продуктивних — як власники рисових полів у В'єтнамі. Але всі погоджуються в одному: статус-кво далі тривати не може.

Африканські фермери працюють на полі 

Як нагодувати світ читайте у статті - http://harchi.info/articles/yak-nagoduvaty-svit.

Додати новий коментар
Зображення користувача Anonymous.