Який солдат краще воює — ситий чи голодний? Перша світова війна так і не дала однозначної відповіді на це важливе питання. З одного боку, дійсно, солдатів Німеччини, яка програла, годували набагато скромніше, ніж армії більшості супротивників. Разом з тим, протягом всієї війни саме німецькі війська не раз наносили руйнівні поразки арміям, що харчувались краще та вишуканіше.
Патріотизм і калорії
Історія знає багато прикладів, коли голодні та виснажені люди, зібравши силу духу, перемагали ситого та одягненого, але позбавленого мети ворога. Солдат, який розуміє, за що він воює, чому за це не шкода віддати життя, може воювати без кухні з гарячим харчуванням... День, два, тиждень, навіть місяць. Але коли війна затягується на роки, однією вірою ситий не будеш — вічно фізіологію обдурювати не можна. Навіть найщиріший патріот просто-на-просто загине від голоду і холоду. Позаяк влада більшості країн, що готуються до війни, підходить до питання однаково: солдата обов'язково потрібно годувати, причому годувати добре, на рівні робітника, зайнятого фізичною працею. Якими ж були солдатські пайки під час Першої світової війни?
На початку 20 століття бійцю російської армії призначався такий щоденний раціон: 700 г житніх сухарів або 1 кг житнього хлібу, 100 г крупи (в сурових умовах Сибірі — навіть 200 г), 400 г свіжого м'яса або 300 г м'ясних консервів, 20 г вершкового масла або сала, 6,4 г чаю, 20 г цукру, 0,7 г перцю. Також на добу солдату приписувалось близько 250 г свіжих або близько 20 г сушених овочів (суміш сушеної капусти, моркви, буряка, ріпи, цибулі, селери та петрушки), які йшли в основному в суп. Картопля, на відміну від наших днів, навіть 100 років тому була ще не так поширена, хоча коли поступала на фронт, то також використовувалася у приготуванні супів.
Під час релігійних постів м'ясо у слов'янській армії зазвичай замінялось рибою (в основному річковою, часто у сушеному вигляді) або грибами, а вершкове масло — рослинною олією. Крупи у пайку у великих об'ємах додавались у перші страви, зокрема, у овочеві чи картопляні супи, з них варили каші. У армії 100-річної давності використовувались вівсяна, гречана, ячмінна, пшоняна крупи. Рис роздавали тільки у найбільш критичних умовах.
Загальна вага усіх продуктів, які солдат з'їдав за день, була близька до 2 кг, калорійність — понад 4300 ккал. Що, до речі, було ситніше за раціон Червоної та Радянської армій (на 20 г більше по білкам та на 10 г — по жирам). А по чаю — так радянський солдат і взагалі отримував його у 4 р менше — усього 1,5 г на добу, чого явно не вистачало на 3 склянки нормальної заварки, звичних солдату “царському”.
Сухарі, солонина та консерви
В умовах розпочатої війни пайок солдат спочатку був ще більше збільшеним (зокрема, по м'ясу — до 615 г на добу), але трохи пізніше, по мірі її переходу у затяжну фазу та виснаження ресурсів, знову зменшений, причому свіже м'ясо усе частіше заміняли солониною. Хоча, в цілому, аж до революційного хаосу 1917 року російському керівництву худо-бідно вдавалось підтримувати норми харчування солдатів, погіршувалась тільки якість продовольства.
Справа тут була не стільки у розоренні селищ та продовольчій кризі (та ж Німеччина страждала від нього у рази сильніше), скільки у вічній слов'янській біді — нерозвинутій мережі доріг, по яким інтенданти повинні були доставляти запаси. Окрім того, у ті часи ще досить нерозвиненою була і холодильна промисловість: туші корів, овочі та зерно потрібно було у колосальних об'ємах якось зберігати від псування, складувати і транспортувати. Тому ситуації, подібні привезенню гнилого м'яса на броненосець “Потьомкін”, були явищем частим і не завжди тільки через злі наміри та крадіжки інтендантів.
Непросто було навіть з солдатським хлібом, хоча його у ті роки випікали без яєць та масла, з одного тільки борошна, солі та дріжджів. Але в умовах мирного часу його готували у пекарнях (по суті — у звичайних печах), розташованих у місцях постійної дислокації частин. Коли ж війська висунулись до фронту, виявилось, що видавати солдату по кілограмовій буханці в казармі це одне, у чистому полі — зовсім інше. Скромні польові кухні не могли спекти велику кількість буханок, залишалось у кращому випадку (якщо тилові служби взагалі не “губились” по дорозі) роздавати солдатам сухарі.
Солдатський сухар початку 20 року — це не звичний нам золотистий сухарик до чаю, а, грубо кажучи, засушені шматки тієї ж простої буханки. Якщо довгий час харчуватись тільки ними — люди починають хворіти авітамінозом та серйозними розладами травної системи.
Сурове “сухарне” життя у польових умовах дещо урізноманітнювали консервами. Для потреб армії тогочасна промисловість уже випускала декілька їх різновидів у жерстяних банках циліндричної форми: “смажена яловичина”, “рагу з яловичини”, “щі з м'ясом”, “горох з м'ясом”. Причому, якість “царської” тушонки відрізнялась у кращу сторону від радянських, а тим більше сучасних, консервів — 100 років тому для виготовлення використовувалось тільки м'ясо вищих сортів з задньої частини туші та лопатки. Також при при приготуванні консервів у роки Першої світової м'ясо попередньо смажили, а не тушкували (тобто закладаючи у банки сирим та відварюючи уже разом з банкою, як сьогодні).
Французька кухня
Незважаючи на відтік більшості робочих рук з сільського господарства та харчової промисловості, розвинута аграрно-індустрійна Франція у роки Першої світової війни змогла уникнути голоду. Не вистачало лише деяких “колоніальних товарів”, і то ці перебої носили несистематичний характер. Добре розвинена мережа доріг та позиційний характер бойових дій дозволяли оперативно доставляти продукти на фронт.
Однак, як пише історик Михайло Кожемякін, “якість французького військового харчування на різних етапах Першої світової війни значно відрізнялось. У 1914 — на початку 1915 року воно явно не відповідало сучасним стандартам, але потім французькі інтенданти наздогнали і навіть перевершили іноземних колег. Мабуть, жоден з солдатів у роки Великої війни — навіть американські — не харчувались так добре, як французький.
Головну роль тут відіграли давні традиції французької демократії. Саме через неї, як не парадоксально, Франція вступила у війну з армією, що не мала централізованих кухонь: вважалось, що недобре змушувати тисячі солдат їсти одне і те ж, нав'язувати їм військового кухаря. Тому кожному взводу роздавали свої комплекти кухонного приладдя — говорили, що солдати більше люблять їсти, те, що самі собі приготують з набору продуктів та посилок з дому (у них були і сири, і ковбаси, і консервовані сардини, фрукти, джем, солодощі, печиво). А кожний солдат — сам собі і кухар.
Як правило, у якості основних страв готувались рататуй або інший вид овочевого рагу, квасолевий суп з м'ясом і тому подібне. Однак уроджені кожного регіону Франції намагались принести у польову кухню дещо специфічне з найбагатших рецептів своєї провінції. Але така демократична “самодіяльність” — романтичні вогнища у ночі, киплячі на них котли — виявилась в умовах позиційної війни роковою. Але вогники французьких польових кухонь тут же стали орієнтуватись німецькі снайпери та артилерійські наводчики, та французька армія несла через це спочатку невиправдані втрати. Військовим постачальникам довелось уніфікувати процес і також вводити пересувні польові кухні та жаровні, кухарів, розносників їжі з ближнього тилу на передову, стандартні раціони харчування.
Пайок французьких солдатів з 1915 року був 3 категорій: звичайний, посилений (під час боїв) та сухий (в екстремальних ситуаціях). Звичайний складався з 750 г хліба (або 650 г сухарів-галет), 400 г свіжої яловичини або свинини (або 300 г м'ясних консервів, 210 г солонини, копченого м'яса), 30 г жиру або сала, 50 г сухого концентрату для супу, 60 г рису або сушених овочів (зазвичай квасолі, гороху, сочевиці, “сублімату” картоплі або буряка), 24 г солі, 34 г цукру. Посилений передбачав “прибавку” ще 50 г свіжого м'яса, 40 г рису, 16 г цукру, 12 г кави.
Усе це, в цілому, нагадувало російський пайок, відмінності полягали у каві замість чаю (24 г на добу) та спиртних напоях. У Росії півчарки (трохи більше 70 грамів) спиртного солдатам до війни давалась тільки у свята (10 разів на рік), а з початком війни і взагалі був введений сухий закон. Солдат французький тим часом випивав від душі: спочатку йому приписувалось 250 г вина на добу, до 1915 року — уже півлітрова пляшка (або літр пива, сидр). До середини війни норма спиртного була збільшена ще у півтори рази — до 750 г вина, щоб солдат випромінював оптимізм та безстрашшя настільки, наскільки це можливо. Усім бажаючим також не заборонялось і прикупляти вино на свої гроші, через що в окопах до вечора зустрічались солдати, що і двох слів зв'язати не можуть. Також до щоденного пайка французького солдата входив тютюн (15-20 г), в той час, як для слов'янських солдатів на тютюн збирали пожертвування волонтери.
Цікаво, що посилений винний пайок призначався тільки французам: так, бійцям-слов'янам, що воювали на Західному фронті видавали тільки по 250 г вина. А солдатам-мусульманам французьких колоніальних військ вино заміняли додатковими порціями кави та цукру. Причому, кава по мірі затягування війни ставала усе більш дефіцитною і стала замінятися сурогатами з ячменю та цикорію.
Сухий пайок французького солдата складався з 200-500 г галет, 300 г м'ясних консервів (їх везли аж з Мадагаскару, де спеціально налагодили ціле виробництво), 160 г риса або сушених овочів, не менше 50 г супу-концентрату (частіше курячого з макаронами або яловичого з овочами чи рисом — 2 брикети по 25 г), 48 г солі, 80 г цукру (розфасованого на 2 порції у пакетиках), 36 г кави у спресованих таблетках та 125 г шоколаду. Сухий пайок також розбавлявся спиртним — на кожний відділ видавалась півлітрова пляшка рому, якою розпоряджався сержант.
Французький письменник Анрі Барбюс, що воював у Першу світову, так описував їжу на передовій: “Основна їжа кожного дня, яку варто було називати “супом”, складалась з м'яса з макаронами, що звалялись у грудку, або з рисом, або з квасолею, більш чи менш провареною, або з картоплею, більш чи менш очищеною, які плавали у коричневій жижі, покритій плямами застиглого жиру. Не було ніякої надії отримати ні свіжі овочі, ні вітаміни”.
На більш спокійних ділянках фронту солдати харчуванням були швидше задоволені. У лютому 1916 року капрал 151-го лінійного піхотного полку Крістіан Бордешьєн писав у листі до рідних: “За тиждень у нас два рази був гороховий суп зі свинячою солониною, два рази — солодкий рисовий молочний суп, одного разу яловичий суп з рисом, одного разу — зелена квасоля і одного разу — рагу з овочів. Усе це цілком їстівне і навіть смачно, але ми трохи сваримо кухарів, щоб вони не розслаблялись”.
Замість м'яса могла видаватись риба, яка зазвичай викликала крайнє невдоволення не тільки мобілізованих паризьких гурманів — навіть солдати, набрані з простих селян, жалілись, що після соленого оселедця хочеться пити, а добути воду на фронті непросто. Адже навколишня місцевість була переорана снарядами, завалена відходами від тривалого перебування на одній точці цілих дивізій та неприбраними тілами вбитих. Усім цим пахла окопна вода, яку доводилось проціджувати через марлю, кип'ятити і потім знову проціджувати. Щоб наповнити солдатські фляги чистою та свіжою водою, військові інженери навіть проводили на передову трубопроводи, у які вода подавалась за допомогою морських насосів. Але німецька артилерія часто їх руйнувала.
Армії брукви і галет
На фоні вишуканості французької військової гастрономії і навіть російського, простого, але ситного, харчування, німецькі солдати харчувались більш похмуро та бідно. Порівняно невелика Німеччина, що воювала на 2 фронти, у затяжній війні була приречена на недоїдання. Не рятували ні закупки продовольства у сусідніх нейтральних країнах, ні пограбування захоплених територій, ні державна монополія на закупки зерна.
Продукція сільського господарства Німеччини у перші два роки війни скоротилась майже удвічі, що катастрофічно вплинуло на постачання не тільки громадянського населення (голодні “бруквенні” зими, смерть 760 тисяч людей від недоїдання), а й армії. Якщо до війни раціон харчування у Німеччині у середньому становив 3500 ккал/добу, то у 1916-1917 роках він не перевищував 1500-1600 ккал. Ця справжня гуманітарна катастрофа була рукотворною — не тільки через мобілізацію в армію величезної частини німецьких селян, але й через винищення свиней у перший рік війни як “пожирачів дефіцитної картоплі”. У результаті у 1916 року і картопля не вродила через погану погоду, і вже катастрофічно не вистачало м'яса та жирів.
Широкого поширення набули сурогати: бруква замінювала картоплю, маргарин — масло, сахарин — цукор, а зерна ячменю або жита — каву. Німці, яким довелось порівнювати голод у 1945 році з голодом 1917 року, потім згадували, що у Першу світову війну було важче, ніж у дні краху Третього Рейху.
Навіть на папері, за нормативами, які дотримувались тільки у перший рік війни, добовий раціон німецького солдата був меншим, ніж в арміях країн Антанти: 750 г хліба або печива, 500 г баранини (або 400 г свинини, або 375 г яловичини, або 200 г м'ясних консервів). Також приписувалось 600 г картоплі або інших овочів, або 60 г сушених овочів, 25 г кави або 3 г чаю, 20 г цукру, 65 г жирів або 125 г сиру, паштету або джему, тютюн на вибір (від нюхального до 2 цигарок на добу).
Німецький сухий пайок складався з 250 г печива, 200 г м'яса або 170 г бекону, 150 г консервованих овочів, 25 г кави.
На власний вибір командира видавалось і спиртне — пляшка пива або склянка вина, велика рюмка бренді. На практиці командири зазвичай не дозволяли солдатам прикладатись до спиртного на марші, але, як і у французів, дозволяли у міру напиватись в окопах.
Однак, уже до кінця 1915 року норми навіть цього пайка існували тільки на папері. Солдатам недодавали навіть хліба, який пекли з добавкою брукви та целюлози (перемеленої деревини). Бруква заміняла майже усі овочі у пайку, а в червні 1916 року починає нерегулярно видаватись і м'ясо. Як і французи, німці жалілись на бридку — брудну та отруєну трупною отрутою — воду поблизу передової. Фільтрованої води часто не вистачало людям (фляжка вміщувала усього 0,8 л, а організм вимагав до 2 л води на добу) і особливо коням, а тому найсуворіша заборона пити не кип'ячену воду не завжди дотримувалася. Від цього були і нові, зовсім безглузді хвороби і смерті.
Бідно харчувались і британські солдати, яким доводилось везти продовольство по морю (а там орудували німецькі підводні човни) або закупати провіант на місці, у тих країнах, де йшли воєнні дії (а там його не любили продавати навіть союзникам — самим ледь вистачало). Загалом за роки війни англійці змогли переправити своїм частинам, що воювали у Франції та Бельгії, понад 3,2 млн тонн продовольства, чого, незважаючи на вражаючу уяву цифру, було недостатньо.
Пайок британського солдата складався окрім хліба та галет всього з 283 г консервованого м'яса та 170 г овочів. У 1916 році норма по м'ясу була зменшена також до 170 г (на практиці це значило, що солдат отримував м'ясо не кожного дня, частини, поставлені в резерв — і взагалі тільки кожного 3-го дня, і норма калорійності у 3574 ккал/добу уже не дотримувалась).
Як і німці, британці також почали використовувати при випічці хліба добавки з брукви та ріпи — борошна не вистачало. У якості м'яса нерідко використовувалась конина (вбиті на полі бою коні), а відомий англійський чай усе частіше нагадував “смак овочів”. Правда, щоб солдати не хворіли, англійці додумались балувати їх щоденною порцією соку з лимону або лайму, а в гороховий суп додавати кропиву та інший напівїстівний бур'ян, що ріс поблизу фронту. Також британським солдатам у день приписувалось видавати по пачці цигарок або унції тютюну.
Британець Гаррі Патч — останній ветеран Першої світової війни, що помер у 2009 році у віці 111 років, так згадував тяжкість окопного життя: “Одного разу нас побалували вершковим та яблучним повидлом до чаю, але галети до нього були “собачі”. Печиво було таким важким на смак, що ми викинули його. І тут невідомо звідки прибігли дві собаки, чиїх господарів вбили снаряди, почали гризтись за наше печиво. Вони бились не на життя, а на смерть. Я подумав про себе: “Ну не знаю... Ось дві тварини, вони борються за своє життя. А ми, дві високо цивілізовані нації. За що ми боремося тут?”
А про те, як харчувались солдати Червоної армії, читайте у статті - http://harchi.info/articles/yak-harchuvalys-soldaty-pid-chas-viyny.
Додайте свій коментар