Чи може блакитна революція вирішити продовольчу проблему людства

У темному вогкому пакгаузі в передгір'ях вірджинських Блакитних гір Білл Мартін висипає відро брунатних гранул прямо в довгий зацементований басейн. Жирні білі тиляпії, завбільшки з тарілку, збивають шумовиння на поверхні води.

Мартін (президент одного з найбільших у світі закритих рибогосподарств Blue Ridge Aquaculture) лише усміхається на це шаленство голодних риб.

Це риба Святого Петра, якою Ісус нагодував тисячі людей” — каже він, і скрипучий голос відлунює, як у проповідника. Проте, на відміну від Ісуса, Мартін не роздає свою рибу. Щодня він продає 500 кг живої тиляпії на ринки Північної Америки від Вашингтона до Торонто і планує відкрити ще одне рибогосподарство на Західному узбережжі США. “За Зразок я беру птахівництво, — розповідає він. — Різниця лише в тому, що наша риба почувається чудово”.

“Коли рибі щось не так, то вона зазвичай дохне, — каже Мартін. — У мене ще не пропав жоден басейн”.

Промзона в Аппалачах, напевно, не зовсім те місце, де очікуєш побачити кілька мільйонів аборигенів річки Ніл. Але рибні господарства промислового масштабу ростуть нині, як гриби. З 1980 року аквакультура зросла приблизно в 14 разів. У 2012-му світове виробництво в цій галузі (від сріблястого лосося до малосимпатичного на вигляд морського огірка, спокуситися яким може хіба китайський кухар) сягнуло 66 млн тонн, уперше впевнено обігнавши виробництво яловичини, і становило майже половину всієї риби та морепродуктів, спожитих на планеті. Населення зростає, доходи теж, і за 20 років репутація дарів моря як корисної для серцево-судинної системи їжі може підняти попит ще на 35% або й більше. Оскільки світовий вилов дикої риби не збільшується, експерти передбачають, що практично всі ці додаткові морепродукти буде вирощено в штучних умовах.

Рибогосподарство Blue Ridge Aquaculture

“Забезпечити себе білком за рахунок лише дикої риби абсолютно нереально, — каже Розамонд Нейлор, фахівець із продовольчої політики зі Стенфордського університету й дослідниця систем аквакультури. — Але люди бояться, що буде створено такі самі загони для худоби, тільки в океані. Тому вони хочуть, щоб від початку все було як слід”.

Боятися і справді є чого.

Нова “блакитна революція”, яка наповнила морозильні камери супермаркетів дешевими креветками, лососем і тиляпією в вакуумній упаковці, має ті самі болячки, що й сільське господарство на суші: нищення ареалів, забруднення води і проблеми безпеки харчування. У 1980-х величезні площі тропічних мангрових лісів розчистили бульдозерами й зробили ферми, де тепер вирощується значна частина того обсягу креветок, який споживається в усьому світі. Забруднення від водних господарств — огидний коктейль з азоту, фосфору і дохлої риби — тепер звична проблема в Азії, звідки походить 90% штучно вирощеної риби. Щоб зберегти рибу живою в ущерть переповнених басейнах, деякі азійські рибоводи застосовують антибіотики і пестициди, заборонені в США, Європі та Японії.

Сучасна лососева індустрія, яка за останні 30 років заповнила садками з атлантичним лососем незаймані фіорди від Норвегії до Патагонії, потерпає від паразитів, забруднення і хвороб. Шотландські лососеві ферми в 2012 році втратили майже 10% риби через амебну хворобу зябер; у Чилі з 2007-го інфекційна анемія знищила лосося на $2 млрд. Спалах інфекції в 2011 році фактично звів нанівець креветкову галузь у Мозамбіку.

І проблема не в самій аквакультурі, а швидше в інтенсифікації цієї давньої галузі господарства. Китайські фермери почали розводити коропів на рисових чеках принаймні 2500 років тому. Але зараз, коли в цій країні щороку вирощують 42 млн тонн риби і морепродуктів, рибні садки тягнуться вздовж багатьох річок, озер і морського узбережжя. Фермери розводять породи риб, які ростуть дуже швидко (короп, тиляпія), і годують їх концентрованими кормами для швидкого набору маси.

Рибогосподарство Blue Ridge Aquaculture

“На мене великий вплив справила зелена революція у вирощуванні зернових і рису”, — розповідає Лі Сіфа, генетик-іхтіолог із Шанхайського океанського університету. Лі знають як “батька тиляпії”, який вивів швидкорослу породу — основу рибництва в Китаї, де щороку вирощують 1,5 млн тонн тиляпії. Значну частину риби експортують. “Величезне значення має гарний племінний матеріал, — каже Лі. — На базі успішної породи можна зробити потужну галузь і забезпечити харчуванням більше людей. Це мій обов'язок. Забезпечити більше кращої риби, щоб фермери ставали заможними, а люди мали більше продуктів”.

Як зробити це, не поширюючи захворювань і не забруднюючи довкілля? Для рибовода Білла Мартіна все просто: вирощуй тиляпію в басейнах на суші, а не в садках в озері чи морі. “Садки з сітки — це ще видами по воді писано, — пояснює Мартін, сидячи в своєму завішаному мисливськими трофеями кабінеті. — Тут і морська воша, і хвороби, і загибель риби. А ще риба може тікати з садків. Порівняйте зі 100-відсотковим контролем над розведенням у басейнах, з мінімальним, майже нульовим забрудненням океану. Якщо ми не дамо океану спокій, Матінка-природа влаштує нам веселе життя”.

Проте Мартінове рибне господарство не збирається давати спокій ні океану, ні атмосфері, та й обходиться недешево. Щоб риба не гинула, потрібна очисна система для води, яка могла б забезпечити потреби невеличкого міста, і працює вона на електриці, яку виробляє вугільна ТЕЦ. Мартін повторно використовує близько 85% води в ємностях, решту — з високим вмістом аміаку і відходів життєдіяльності риби — скидає в місцевий відстійник, а чималі обсяги твердих відходів вивозить на полігон. Для поповнення запасів води від щодня закачує понад 1 млн літрів із підземного водоносного шару. Мартін хоче довести рециркуляцію води до 99% і виробляти власну низьковуглецеву електрику з метану, який виділяється з відходів від виробництва.

Але до здійснення цих задумів ще кілька років. І хоча Мартін вірить у майбутнє систем рециркуляції, поки що лише декілька компаній вирощують рибу (лосося, кобію та форель) у наземних ємностях.

За 13 кілометрів від Панамського узбережжя Браян О'Тенлон, президент компанії Open Blue, робить усе навпаки. Масивна клітка для риби, що має форму діаманта, розташована на глибині 20 метрів від кобальтово-синьою поверхнею Карибського моря. На відміну від тиляпій мартіна чи навіть лосося в промислових садках, 40 тисяч кобій мають достатньо простору.

Риба

О'Тенлон, торгівець рибою в третьому поколінні з Лонг-Айленду, ріс поруч зі знаменитим Фултонським рибним ринком. На початку 1990-х зменшення уловів північноатлантичної тріски та ввізне мито на норвезького лосося довели родинний бізнес до банкрутства. Батько і дядьки Браяна весь час казали, що майбутнє в цій галузі — за рибними фермами. Тож іще підлітком він почав розводити у величезному акваріумі в підвалі мексиканського луціана.

Зараз він керує найбільшою в світі океанською рибофермою, де працюють близько 200 осіб. У Панамі компанія має великий риборозплідник. А ще — цілий флот помаранчевих кліток, що можуть вміщувати понад мільйон голів кобії. Популярний об'єкт спортивного рибальства, кобія становила дуже незначну частину промислового улову: у природі це риба-самітник. Але бурхливі темпи росту зробили її популярною серед фермерів. Як і лосось, вона містить багато незамінних омега-3 жирних кислот, а її ніжне, маслянисте біле філе — ідеальний матеріал для найвибагливіших кухарів, каже О'Тенлон. Торік він відвантажив 800 тонн кобії в дорогі ресторани в різних куточках США. Наступного року він сподівається подвоїти цю кількість — і нарешті отримати прибуток.

Розведення риби у відкритому морі обходиться дорого. Переважно підприємства з вирощування лосося розташовані у захищених бухточках, а от над Браяновими клітками інколи здіймаються 6-метрові хвилі. Але саме у цьому розбурханому морі вся суть: рух води допомагає уникнути забруднення у запобігає хворобам. Клітки Браяна не лише заповнені рибою значно менш щільно, ніж на типових лососевих фермах. На глибині їх постійно промиває течія та хвилі. Поки що йому не доводилося лікувати свою кобію антибіотиками, а науковці з Університету Маямі не виявили навколо садків жодного сліду відходів. Вони припускають, що розмиті продукти життєдіяльності підбирає голодний планктон, бо у відкритому морі води бідні на поживні речовини.

“За цим майбутнє, — каже він. — Ось що потрібно потрібно робити в нашій галузі, щоб і далі зростати — особливо у тропіках”. За його словами, системи на основі рециркуляції (як у Мартіна) ніколи не продукуватимуть достатньо біомаси. “У тих умовах неможливо набрати таких обертів, щоб задовольнити попит на ринку. А щоб мати прибуток, там, як на тваринницьких фермах, просто напаковують в один садок якнайбільше риби — аби тільки вона могла вижити. Таке середовище не назвеш оптимальним”.

Рибогосподарство Open Blue

Незалежно від того, чи рибу вирощувати у відкритому морі, чи в басейнах із рецикурляцією води — її все одно потрібно годувати. Риба має одну велику перевагу перед худобою та птицею: годувати її треба набагато менше. Рибам потрібно менше калорій, тому що вони холоднокровні і, живучи у воді, витрачають менше енергії на боротьбу з силою тяжіння. Потрібно приблизно 1 кг корму, щоб виростити 1 кг риби; для виробництва 1 кг курятини потрібно майже 2 кг корму, свинини — близько 3, яловичини — майже 7. Як джерело тваринних білків, яка може задовольнити потреби 9 млрд людей, найменше виснажуючи ресурси Землі, аквакультура виглядає дуже перспективно, особливо для всеїдних видів (тиляпії, коропа, сома).

Але деякі з тих видів, які особливо полюбилися заможним покупцям, мають і свій мінус: вони — ненажерливі всеїдні риби. Швидкі темпи росту, завдяки яким кобія чудово надається для розведення на фермах, у природі досягаються завдяки харчуванню дрібною рибою або рачками. Цей раціон забезпечує кобію ідеальною сумішшю поживних речовин, включно з улюбленим компонентом кардіологів — омега-3 жирними кислотами. Рибоводи на зразок О'Тенлона годують кобію гранулами, які на 25% складаються з рибного борошна і на 5% — з риб'ячого жиру, а решту становлять в основному зернові. Рибне борошно і жир виробляють із кормової риби (наприклад, сардини), величезні косяки якої водяться у Тихому океані біля берегів Південної Америки. Ці угіддя кормової риби належать до найбільших у світі, але популяції тут часто зазнають катастрофічних колапсів.

Після 2000 року вилов кормових риб на потреби рибних господарств майже подвоївся . Зараз аквакультура поглинає до 70% світового виробництва рибного борошна і до 90% — риб'ячого жиру. Ринок настільки голодний, що багато країн посилають судна в Антарктику, де щороку виловлюють понад 200 тис тонн дрібного крилю — основного корму пінгвінів, тюленів і китів. Хоча велика частина цього улову йде на виготовлення ліків та інших виробів, критикам аквакультури ідея підчищати під корінь саму основу харчового ланцюга заради виробництва відносно дешевих білків видається екологічною маячнею.

На захист рибоводів слід сказати, що вони стали працювати ефективніше, вирощуючи всеїдну рибу (наприклад, тиляпію) і використовуючи корми, що містять сою та інші зернові; корми для лосося зараз зазвичай містять не більш ніж 10% рибного борошна. Кількість кормової риби на кілограм вирощеної за останні 15 років зменшилася приблизно на 80%. Ця частка могла б стати ще меншою, за словами Ріка Берроуза, який останні 30 років розробляє рибні корми в лабораторії Міністерства сільського господарства США в місті Бозмен, штат Монтана. “Рибі не потрібне рибне борошно, — каже Берроуз. — Їй потрібні поживні речовини. Ми вже 12 років годуємо райдужного пструга переважно вегетаріанськими кормами. Нині аквакультура могла б зовсім обходитися без рибного борошна, якби захотіла”.

Риба у рибогосподарстві

Важче замінити риб'ячий жир, бо саме він постачає ті цінні омега-3 жирні кислоти. У морі вони виробляються у водоростях, я далі передаються харчовим ланцюгом, поступово збільшуючи свою концентрацію. Деякі компанії вже отримують омега-3 жирні кислоти безпосередньо з водоростей — для збагачення цим компонентом яєць та апельсинового соку. Цей процес має ще один плюс — скорочення вмісту ДДТ, ПХД і діоксинів, які можуть також накопичуватися у вирощеній рибі. Ще швидшим вирішенням проблеми, за словами Розамонд Нейлор, могла б стати геномодифікована ріпакова олія з підвищеним вмістом омега-3 жирних кислот.

Вирішення питання про те, чим годувати рибу на фермах, може зрештою виявитися важливішим для планети, ніж питання про те, де її розводити. “Сама ідея перенесення ферм у відкрите море й на сушу виникла не тому, що в прибережній зоні не залишилося місця”, — вважає Стівен Кросс, науковець з Університету Вікторії в Британській Колумбії. Який десятки років працював консультантом з екології на рибних господарствах. Він каже, що хоча забруднення від прибережних лососевих ферм і підмочило репутацію всієї галузі, нині навіть лососеві ферми виробляють у 10-15 разів більше риби, ніж у 1980-1990-х, причому забруднення різко зменшилося. У віддаленому куточку острова Ванкувер він зараз випробовує дещо нове, ще менш шкідливе.

Ідею підказав стародавній Китай. Понад тисячу років тому, в часи династії Тан, китайські землероби на своїх маленьких сімейних фермах створили складну полікультуру, вирощуючи крім овочів ще й коропів, свиней і качок. Качиний послід і гній з-під свиней був добривом для ставкових водоростей, якими живився короп. Потім коропів випускали на рисові чек, де ця всеїдна риба винищувала шкідників і бур'яни й удобрювала рис перед тим, як сама потрапляла на стіл. Така полікультура стала основою традиційної китайської кухні зі стравами з риби і рису. Мільйони китайців харчувалися так протягом століть. Її все ще застосовують у сучасному Китаї на рисових полях площею понад 3 млн гектарів.

У фіорді на узбережжі Британської Колумбії Кросс створив власну полікультуру. Він годує лише один вид: вугільну рибу, в'юнкого й витривалого жителя північної частини Тихого океану. Трохи нижче від садків за течією він підвісив кошики з місцевими видами молюсків (серцевидками, устрицями, гребінцями та мідіями), які живляться дрібними органічними виділеннями риб. Біля кошиків з молюсками ростуть довгі ряди ламінарії цукристої, яку використовують у приготуванні супів і суші, а також для виробництва біоетанолу.; ці водорості фільтрують воду, перетворюючи майже всі залишки нітратів і фосфору на рослинні тканини. А 25 метрами глибше від рівня садків морські огірки визбирують на дні важкі органічні відходи, які пропустили інші види. За словами Кросса, така система (без вугільної риби) на наявних рибних фермах могла б служити гігантським водяним фільтром, а заодно постачати додаткові продукти і давати прибуток.

Утриці

Перрі Расо з містечка Матунук у штаті Род-Айленд розводить монокультуру, але свою водну живність він узагалі не годує — всі 12 млн. Расо вирощує устриць. Ключ до стійкого розвитку, на думку екологів — навчитися харчуватися якомога ближче до основи харчового ланцюга. Молюски якраз друга ланка в цьому ланцюгу. А ще, крім виробництва здорової їжі з низьким вмістом жирів і високим — омега-3 жирних кислот, устричні ферми очищають води від надлишку поживних речовин.

Расо започаткував бізнес на останньому курсі і вже незабаром продавав свої устриці на фермерських ринках. Зараз у його барі Matunuck Oyster Bar влітку щодня обслуговують 800 клієнтів. Тим часом Університет Род-Айленду відрядив Расо з лекціями до Африки, де аквакультура розвивається бурхливими темпами — і де вкрай потрібна доступна білкова їжа.

За кількасот км на північ, у чистих холодних водах затоки Каско двоє місцевих підприємців Пол Доббінс і Толлеф Олсон спустилися ще нижче по харчовому ланцюгу. Побачивши, як одне за одним закриваються риболовні господарства, а життя на узбережжі штату Мен занепадає, у 2009 році вони відкрили першу в США комерційну ферму з вирощування ламінарії. Починали з 900 погонних метрів канату, на якому вирощують водорості, а торік дійшли до 9000 метрів і зібрали врожай з 3 сортів, котрі можуть навіть узимку виростати на 13 см щодня. Їхнє підприємство Ocean Approved продає свіжозаморожену салатну ламінарію з високим вмістом поживних речовин, готові салати і макаронні вироби з цієї водорості. Покупці — ресторани, школи і лікарні на узбережжі штату. Ферму вже відвідували делегації з Китаю, Японії та Південної Кореї, адже в Східній Азії вирощування водоростей — це індустрія з оборотом у $5 млрд. 

Те що, всім переходити на ламінарію? “Ми називаємо ламінарію диво-овочем, — розповідає Доббінс, — бо можна створити поживний харчовий продукт без полів, прісної води, добрив і пестицидів. До того ж ламінарія сприяє очищенню океану. Океанові це має сподобатися”.

Вирощування устриць

А чи шкодить планеті любов Америки до м'яса розкаже стаття - https://harchi.info/articles/chy-shkodyt-planeti-lyubov-ameryky-do-myasa.

167 переглядів
Додайте свій коментар

Real Time Web Analytics